Ендрю Томас

Шамбала, оаза свІтла

чи навіть серця,

світло-сіруватого кольору, з незрозумілим ієрогліфом,

викарбуваним на ньому. Кажуть, що коли камінь темнішає, то

збираються хмари, коли важчає, то ллється кров, коли потріскує,

то наближається ворог. Коли камінь займається вогнем, світ

спостигають небачені потрясіння. Та коли над каменем сяє зірка,

настають мир і благополуччя.

Богдо-геген, ламаїстський першосвященик в Урзі, якому на

початку 20-х років підлягало щонайменше шістдесят тисяч лам,

зачитав Ф. Оссендовському такий уривок з давньої хроніки:

'Коли Гушіхан, правитель олетів і калмиків, завершив війну

проти 'червоних шапок' у Тібеті, то вивіз звідти загадковий

'чорний камінь', що його свого часу надіслав Далай-ламі Володар

світу'. За цим повідомленням, камінь певний час переховувався в

Урзі, і то був напрочуд сприятливий для Монголії час, поки

камінь не щез. Лами розповідали, що жерці-правителі Монголії,

переважно тібетці, могли передбачити майбутнє завдяки каменю

Норбу Рінпоч, бо іноді на його поверхні проступали знаки й

літери, що їх розуміли верховні лами. І ці пророцтва могли

стосуватися цілих народів. Окультні перекази Азії говорять, що

чимало царів і правителів у минулі історичні епохи володіли цим

каменем -- серед них згадуються Акбар у Індії, Соломон в Іудеї

і один з імператорів Китаю.

Невеличкий шматочок космічного каменю було надіслано і в

Європу, аби посприяти утвердженню Ліги Націй. І хоча ця спроба

скінчилася невдачею, вона все ж украй показова після страхіть

першої світової війни.

Із Європи камінь той повернув до Шамбали саме Микола Реріх

-- наприкінці 20-х років. 'Ми усвідомлюємо провіщену долю

каменю, що повертається в рідну оселю',-- мовиться в одній

східній легенді. Вірш Миколи Реріха присвячено поверненню

Чінтамані в Шамбалу під час його виснажливої експедиції через

Центральну Азію; у вірші навіть згадуються імена китайських та

тібетських носіїв:

Фу, Ло, Хо, Камінь несіте.

Воздайте сильним,

Віддайте вірним.

Єнно, Гуйо, Дья -- Прямо ідіть!

Ті з небагатьох, кому пощастило відчути випромінювання

цього каменю, свідчать, що він спричинює могутній приплив

космічної енергії і змінює свідомість.

Картина Реріха 'Чінтамані' зображає поні, який везе на

спині скриньку, оточену ореолом. Саме у цій скриньці й везли

камінь у Башту Шамбали через глибоку ущелину, серед

велетенських скель, що стриміли обабіч. Охоронцям експедиції

було наказано якнайпильніше охороняти саме цю безцінну поклажу.

І попри напади бандитів та люті холоди, що косили в'ючних

тварин, камінь усе ж було благополучно доставлено до його

витоку. 'Немов діамант, сяє світло на башті правителя

Шамбали',-- мовить східна книга. Історія каменю, доставленого

на Землю з далеких світів, справді видається фантастичною. Але

саме так говорять тібетські й монгольські перекази про істот з

віддалених зірок. А перекази ці виникли задовго до нашого

космічного віку.

Ф. Оссендовський пише в своїй книзі, як учителі-лами

вводили учнів у летаргічний стан, потім занурювали у відвар із

спеціальних трав, через що тканини тіла твердли, не руйнуючись.

їх сповивали, наче єгипетські мумії, після чого

псевдозакам'янілі молоді лами під дією психічної енергії

втаємниченого ставали невагомими й з величезною швидкістю

злітали в небо. У такому стані учні не відчували холоду, вони

не потребували кисню, а проте мали здатність запам'ятовувати

все, що бачили. Молоді лами подорожували до інших планет, а

коли через кілька років поверталися, їх оживляли і вони

розповідали про бачене в інших світах.

Олександра Девід-Ніл побачила свого першого 'літаючого

ламу' на плато Чантан у Тібеті. Вона певний час спостерігала за

ченцем, що робив велетенські стрибки, відштовхуючися від землі,

як м'яч. Його широко розплющені очі немов прикипіли до якоїсь