Ендрю Томас

Шамбала, оаза свІтла

Як випливає з російського фольклору, фантомне царство Азії

має багато потайних печер і надійно захищене велетенськими

гірськими кряжами зі сніговими вершинами. Легенда стверджує, що

біля володінь мудреців лежить озеро Лопон. І без ґрунтовних

географічних знань зрозуміло, що загадкове озеро Лопон -- це

озеро Лобнор у Гобі, коло хребтів Алтин Тага й Куньлуня, про

які стільки мовиться в давніх китайських рукописах. Більше

того, поверхню цього озера частково вкриває біла плівка

кристалічної солі. Саме воно може бути одним із білих озер

Біловоддя.

В оповіданні 'Червоні замети' російський письменник В.

Шишков згадує Біловоддя: 'Є на світі така дивовижна країна,

називається вона Біловоддя. І в піснях про неї співають, і в

казках розповідають. У Сибіру вона, за Сибіром, а чи й деінде.

Крізь треба пройти степи, гори, вікову тайгу, все на схід, до

сонця, путь свою правити, і, коли щастя від народження тобі

дароване, побачиш Біловоддя самовіч. І ця країна нікому не

належить, у ній вся воля, вся правда споконвіку живе, ця країна

-- дивовижна'.

Фольклор і література Давньої Русі дають численні

свідчення, що за всіма цими фантастичними оповідями може

приховуватися правда. Легенда про Біловоддя має багато

спільного з легендою про підземне місто Кітеж, куди потрапляє

лише праведна людина. Це місто святих людей до певного часу

невидиме, каже легенда. Віруючі в Росії колись прикладалися

вухом до землі, силкуючись почути, як дзвонять церкви в цьому

підземному місті. Напучування, які давали старики тим, хто

збирався в Кітеж, полягали в тому, що цієї обителі правди

досягне той, у кого сильна воля. Хто зважиться на таке, не

повинен повіряти своїх задумів ні родичам, ні друзям, тільки

молитись і роздумувати, поки перед його зором не постане

виразний образ священного міста. Як і міф про Біловоддя, цей

переказ і собі згадує про шлях монгольських завойовників; ним

треба пройти у зворотному напрямку, щоб знайти священне місто в

Азії.

Це повір'я схоже на середньовічну легенду про Святий

Грааль тим, що шукач мусив мати стійку душу, аби подолати

безліч важких випробувань. Та якщо російський прочанин на шляху

до святої землі духовно підготовлений, то стражі святого місця

вийдуть йому назустріч, коли він до нього наблизиться. Така

певність пронизує і міф про Біловоддя.

Протягом віків прочани не раз намагалися знайти легендарне

Біловоддя десь у Центральній Азії. Багато шукачів повернулися

ні з чим, якщо взагалі повернулися. Вважалося, що вони наклали

життям, намагаючись перетнути Гобі чи Тібет. Однак це не

зупиняло інших, і побутували чутки, що дехто таки дістався тієї

загадкової країни.

Близько шістдесяти років тому в Костромі помер один старий

чернець. Хоч і знали, що він побував у Індії, все ж украй дивно

було бачити серед паперів цього християнського ортодокса

щоденник, який засвідчував його близьке знайомство з доктриною

гімалайських махатм.

До тих же народних переказів можна віднести й російську

легенду про Чудь, або Країну Чудес. Вона мовить про втечу в

підземне місто гурту людей, що рятувалися від утисків царату.

Щойно вони потрапили туди, як проходи, що вели в підземелля,

затулили кам'яні брили. Втікачі обіцяли повернутись і принести

нові знання, коли настане час. У цьому переказі багато

спільного з розповідями про Шамбалу в Монголії.

Як повідує легенда про Біловоддя, за Білоозером серед

найвищих гір лежить чудова долина, обитель святих людей.

Географічні ознаки вказують на озеро Лобнор і хребет Алтин Таг,

відгалуження Куньлуня. А саме там, за лаоськими джерелами --

обитель Золотої Матері Заходу і її Безсмертних.

Маршрут прочан до Біловоддя неважко нанести на карту.

Найчастіше він починався від ріки Іртиш у Сибіру, після чого

мандрівники перетинали гори Тянь-Шань і досягали солоних озер

Гобі, біля підніжжя Тібетського плато.